Вівторок, 31.03.2020, 06:11
Вітаю Вас, Гість
Головна » Файли » Мої файли

Свіжий вітер казки
02.01.2015, 12:22

Герої Сухомлинського — мурашка на землі, журавлиний ключ у небі білокора береза, горобці, калюжа... Це навколишнє життя має увійти в душу дитини, залишитися в ній назавжди, щоб потім прорости чуйністю, добротою, дбайливістю, людяністю й відповідальністю. «Казка,— любив повторювати він,— це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови». Додамо: світ казок Василя Олександровича — квінтесенція і його педагогічного сві­тогляду, його моральне кредо.

Художньо-етичний підхід до педагогічних проблем притаманний усіі творчості Василя Олександровича. Він використовує його для ілюстрації тих чи інших теоретичних положень. Отож усі питання виховання й навчання дітей розглядав крізь призму педагогічної етики — науки про формування моральних основ людської особистості, де образному, художньому мисленню належить провідне місце.

До казки Василь Олександрович звернувся ще на початку свого творчого шляху і тому не випадково, що всій його педагогічній діяльності властиве образне бачення проблем виховання. З часом він все частіше звертається до художніх творів малих форм. Вибір цей випливає не тільки з того, що Василь Олександрович був романтиком і хотів бачити втіленими ідеальні стосунки між людьми, а й тонким психологом.

Тому казка, художня мініатюра й посіла провідне місце як у його творчості, так і в практиці Павлиської середньої школи,

Що живило художньо-образне мислення Василя Олександровича? На мій погляд, передусім — творчі пошуки педагога, його неординарне бачення проблем освіти й виховання дітей. Саме на практиці він впевнився, що коли не сформувати самостійності мислення, не виховати любові до бабусі й дідуся, до матері й батька, до рідної природи, речей, що оточують дитину,— то яка мова може йти про любов до Батьківщини, патріотизм і громадянськість! А діти, як відомо, найкраще сприймають казку, і тому саме в ній він інтенсифікував свої пошуки, бачив вихід з катастрофічного стану, що склався у виховному процесі школи, яка стогнала від засилля схоластики, показухи й виховання на гаслах.

Селянський син, він з народження ввібрав у себе історію, традиції, звичаї, побут українського народу і саме на цій основі побудував свою художню творчість, лишаючись на загальноісторичних гуманістичних підвалинах. Бо він — плоть від плоті народу, і тому саме в мініатюрах яскраво видно самобутність Василя Олександровича як українського національного педагога-казкаря.

Ще одне джерело спонукало думки Василя Олександровича в цьому напрямі — це власна сім'я, власні діти, до яких він мав змогу приглядатися пильніше, де педагогічні роздуми зливалися з батьківськими почуттями.

Золоті стрічки

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелене віття, Віє вітер — розчісує коси, Тихо шепоче листя берези. Це вони про щось розмовляють,

Однієї ночі стало холодно, На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь, Принесла їм золотисті стрічки, Вплели вони їх у зелені коси, Зійшло сонце, Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх — у зелених косах золої стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.

Де беруться срібні павутинки

Сидить старенька бабуся на сонці. А сонечко осіннє не пече, а тільки гріє ласкаво. Дивиться бабуся — в повітрі пливуть срібні павутинки. Звідки вони пливуть, де вони беруться? — питається бабус внучка. А бабуся розповідає казку про ткача-павука. На високій тополі, що стоїть над шляхом, живе ткач-павучок. Сидить він високо-високо, аж під самою хмарою. Ось як пливе біла хмаринка над тополею, то з неї сиплеться пух. Падає пух на тополю, а павучок ловить його й ловить. І пряде з пушинок тонесенькі ниточки. З ниточок тче собі гніздечко. А зайві ниточки падають із тополі й летять-летять.

Глиняні пиріжки

Гралася маленька Оксанка на подвір'ї. Захотілося їй напекти пиріжків. Замісила вона глину. Зліпила п'ять пиріжків— жовтих, пишних. Поставила на сонці. Гріє сонце, мов піч, припікає. Печуться пиріжки, рум'яніють. Ось і спеклися. Вийшов із хати кіт Мурко. Підійшов до пиріжків, понюхав і пішов. Ліг під гіллястою грушею і заснув.

Павучок-Повзунець і мурашка

На ставку живе Павучок-Повзунець. Він бігає по воді. Бо на ногах у нього маленькі човники. От він і не боїться, що втопиться.

Підбіг Павучок-Повзунець до берега. А назустріч йому біжить мурашка Біжить та й дивується: як це ти, Павучку, по воді бігаєш?

  •  Ходімо, я й тебе навчу,— каже Павучок.

Спробувала мурашка ступити на

воду, та мало не втонула, Ледве що врятувалась. І каже Павучкові- Повзун кові:

  •  Більше не обдуриш мене.

Метелик

 Метелик народивсь увечері. Вилетів він зі свого листочка. Уже сутеніє. Летить метелик, дивується на квіти, на місяць, Аж бачить щось яскраве, світле, Це, мабуть, Сонце, думає метелик. Та й поспішає до Сонця, А то не Сонце, а гасова лампа. Ударився метелик об шибку й думає: чому ж це я не долетів до Сонця?

Не поспішай, метелику, зупинись. Бо як тільки доторкнешся до гарячої лампи — згориш.

Чому плакав Сергійко

Три тижні не був у школі Сергійко: хворів. Скучив за товаришами й за вчителькою.

Радісний, збуджений прийшов хлопчик до школи. Ось і його парта, ось і товариші.

Думалось йому: в очах товаришів побачить радість і привітність. Та їхн очі були спокійні і незворушні.

  •  А ти виконав сьогодні завдання? — тільки й спитав сусіда по парті.
  •  Виконав,— тихо сказав Сергійко й заплакав.

Їжачок і світлячок

Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках, Аж бачить — світлячок. Це такий пеньок, що світиться вночі. Дай, думає їжачок, візьму шматочок пенька, буду ввечері світити. Бо дітки маленькі в темряві бояться. Узяв собі світлячка, приніс додому. Ясно стало в хатці. Дітки пораділи:

  •  Ой, як світло тепер у нас. Будемо розглядати малюнки.

Корова

Була в однієї жінки корова. Вранці жінка випускала її на зелений луг, і вона паслась там до полудня. А ополудні жінка йшла доїти корову.

Одного разу жінка занедужала. Лежить, не може встати.

Минув полудень, жде корова свою господиню, жде, а вона не йде доїти.

Прийшла корова до хати. Заглядає в вікно й тихо мукає. А жінка не може із ліжка встати...

Акація підказала

Зібралися ми до лісу. Вчитель каже: треба спершу дізнатися, чи не буде сьогодні дощу.

  •  А як?
  •  Спитаємо жовту акацію,— мовить учителька. — Як на її квітках багато бджіл — нічого й іти.

Подивились ми на квіти, а там справді — аж гуде. Не підемо сьогодні до лісу.

  •  Перед дощем на квітках жовтої акації виступає солодкий сік,— пояснив учитель. — Бджоли й летять на той сік. А ми з вами дізналися, що буде дощ.

А де ж подівся той хлопчик!

Одного разу Петрик пішов з дідусем до ставка рибу ловити. Сіли на березі, закинули вудки. Дідусь і розповідає Петрикові:

  • Коли я був маленький хлопчик,— ось такий, як ти,— тут було глибоко-глибоко. Отакенні коропи водилися...
  •  Дідусю, невже ви були маленький хлопчик? — здивувався Петрик.
  •  Був... Ось тут купався, тут і рибу ловив.
  •  А де ж подівся той хлопчик? — здивувався Петрик.

Як починається осінь

Осінь — це дочка діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня — Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.

Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.

Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні — яблука жовтіють.

А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелі­тають із місця на місце, шукають поживи на деревах.

Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце — світить, але Н€ дуже гріє. Сіла старша донька діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки,

Де Лелечина пара!

На високому стовбурі сухого дерева — велике гніздо. Там жила пара лелек — він і вона. Багато років вони виводили пташенят. Восени відлітали в теплий край, а весною повертались. І клопотались, клопотались біля свого гнізда.

А цієї весни прилетів один Лелека. Сів біля гнізда і сидить непорушно. Дивиться кудись далеко. Туди, де сонце заходить.

Де ж Лелечина пара?

Ми з мамою сидимо біля вікна й мовчимо. А Лелека все дивиться й дивиться на захід сонця.

Ялинка і Липа

Настала осінь. Листя пожовкло. Журиться Липа, скоро опаде барвисте вбрання і спи аж до весни. А біля неї росте вічнозелена Ялинка. Знає Липа, що Ялинка й узимку зеленітиме. От і просить:

  •  Ялинко, розповіси мені весною: яка вона — зима. Я ж спатиму й не побачу її... А Дятел каже: красива срібляста. Яка ж вона — красива зима?

Ось і зима настала. Спить Липа, а Ялинка милується вечірньою зорею білим сніговим покривалом.

Минула зима, розтанув сніг, задзвеніли струмки, заспівав жайвороне Проснулась Липа та й питає:

  •  Розкажи, Ялинко, про зиму. Ялинка довго мовчала, потім зітхнулг й тихо мовила:
  •  Ти чуєш, як дзвенять струмки?
  •  Чую,—відповідає Липа.
  •  їхня пісня — це спогад про зиму.

Йди пастись під тополю...

Рано-вранці, як тільки зійшло сонце, Гриць із матір'ю пішов на пол Ішли вони росяним лугом. На кожній травинці блищала краплинка . роси. Сонячні промені переливалися в крапельках.

; Гриць став серед лугу зачудований.                           ^

  •  Дивіться, мамо, скільки кришталевого намиста.

І Мати зупинилась. У лузі було тихо, тільки чути було спів соловейка. Коли це з-під тополі теля: Воно стало скубти траву. Кришталеві намистинки тремтіли й гинули. Грицеві здалося, що вони жалібно , дзвенять. >        

Тихо, щоб не сполохати соловейка, Гриць підійшов до теляти, посварився на нього й гукнув:                                                 

  •  Іди пастись під тополю...

Теля й побрело собі під тополю. Там не було кришталевих намистинок.                                                        

Це горобці плачуть від холоду

Зимового ранку пішла маленька Яринка в сад. Надворі був великий мороз. Ніде не видно пташок. Навіть горобців немає.

  •  Де ж горобці поховались? — подумала Яринка.

Прийшла до хати, стала під стріхою. Почула, як там зацвіріньчав горобець. А потім на землю впали крижані крапельки, мов маленьке намисто,

—.Що воно таке? — подумала Яринка.

І здогадалась: це горобці плачуть від холоду, горобині сльози замерзають і падають додолу крижаним намистом.                                    }

Бідні горобчики!

 

«Ніде приліпитись крапельці роси...»

У саду квітли троянди — червоні, рожеві, білі, блакитні. Оля щоранку ходила в сад. Вона любила видивлятись на крапельки роси, що блищали на квітах. Крапельки блищали на сонці, мов срібні намистинки.

Щодня троянд ставало все менше й менше. їх зрізали люди, щоб поставити у вазу.

І от Оля пішла вранці в сад — у неї затремтіло від болю серце. На кущах не було жодної квітки.

Небо того ранку було похмуре. Низько пливли хмари. Накрапав дощик.

«Ніде приліпитись крапельці роси»,— пригадала Оля вірш. Ніде, бо немає квіток. А роса найбільше любить квіти.

Комірчина для дідуся

Захворів Юрасиків дідусь, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні такі.

Одного разу приходить Юрко з дитячого садка, бачить: закопує тато стовпи коло хати.

  •  Що це ви будуєте, тату? — питається Юрко.
  •  Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині...

Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.

  •  Що це ти копаєш, Юрасику? — питається батько.
  •  Та землянку будую...

 —     Навіщо тобі землянка?

  •  А ви з мамою житимете в ній, як постарієте...

Як міняється колір снігу

Коли сходить сонце, снігові замети рожеві. Це сонце забарвлює їх своїм промінням.

Сонце підіймається вище й вище, небо стає синіше, а сніг — сліпучо-білий. Глянеш на степ — і бачиш на білому килимі маленьку пташку. А он зайчик побіг полем.

Сонечко схилилось до заходу. Сніг стає синюватий, мов небо відбивається в блискучому дзеркалі. А в затінку — він аж фіолетовий.

Ось і зайшло сонце. Запалало небо на заході — завтра буде вітер. Відблиск вечірньої заграви ліг і на снігові замети. Ніби їх сонце облило багряними барвами. Гасне заграва — і багряний відблиск на снігу згасає. Мерехтять зорі. Сніг Сіріє. Пташка ховається в гнізді. Зайчик сидить під кущем.

Ласкавий вітер і холодний вітрюган

У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий — хлопець із синіми очима. І холодний — дід з колючою бородою.

Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над землею. Біл сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний вітрюган. Устав, вийшов з лісу. Застогнала хуртовина. Іде землею холодний вітрюган, замерзають річки, гуде хуртовина.

Та ось піднялося сонечко вище. Заболіла спина в холодного вітрюгана. Поплентався він у темний ліс, заліз у глибокий яр та й спить.

Прокинувся ласкавий вітер, вийшов із лісу. Засміялося сонечко, потекли струмки, зацвіли квіти, зашуміли трави.

Г роза

Із-за лісу насувалася сиза хмара. Вона все збільшувалась, захоплювала півнеба. А поперед неї неслися сірі хмаринки, немов цт Наближалася гроза. Дерева стояли тихо, листочки не шелестіли, кожна гілочка немов ждала боязко: що ж воно буде? Сонце давно сховалося за хмарами. Стало темно, немов перед заходом сонця. Бачу, до сизої хмари піднявся білий голуб. Сміливо розправив крила, поплив назустріч грозі. Мабуть, йому захотілося дізнатися, як починається гроза.

А в траві заметушилися мурашки. Кудись поспішають. Додому, напевне, до мурашника, рятувати своїх діток. Червоний метелик притулився до листочка, крильця тремтять.

Аж тут з краю в край сизу хмару розколола блискавка. Загримів грім. Ще не впала жодна краплина, а дощем уже ой як запахло, і повіяв сіном прохолодний вітерець з лугу.

Ми сиділи під високим гіллястим дубом. Покотилося, поторохтіло, загриміло... Коли затихло, ліс застогнав. То повіяв дужий грозовий вітер.

Калюжа

Марійка й Ніна ішли до школи. Сходило сонце, на зеленій траві блищали крапельки роси, в лузі співав соловейко.

Біля ставка, під гіллястою вербою, стояла калюжа. Позавчора йшов дощ, і вона ще не висохла.

•Дівчатка обережно обійшли калюжу. Марійка зупинилась довго дивилася у воду. Ніна теж стала, чекаючи на Марійку.

Ніна й каже:

  •  Яка брудна калюжа... Два дні стоїть вода, а вже й жабенята пла­вають...

А Марійка захоплено:

  •  Дивись, який там безмежний світ, у цій калюжі! Блакитне небо, і сонце сяє, і хмаринка біла пливе... А ген-ген сади цвітуть і хатки біленькі над ставом...

Що найтяжче журавлям

Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Сонце вже зайшло, то й заночують. Притулились журавлі до білокорої берези та й курличуть щось тихо- тихо. Береза прислухається, хоче зрозуміти, про що вони гомонять Важлива звістка

На північному березі ставка стоїть маленька хатина. В ній живе стара бабуся. А на південному — великий, просторий будинок. У ньоі\< живе бабусин онук Сашко. Він уже ходить до школи.

Влітку Сашко рідко приходив до бабусі в гості, бо ставок великий, треба його обійти, а обходити далеченько.

Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.

Бабуся сиділа біля вікна й ждала онука. Він приходив надвечір, і щебетав їй свої пригоди й відкриття.

Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, пригріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.

Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко...

Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся внучка, зраділа, вибігла назустріч.

«Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, що вже немає льоду. Весна настала!»

У Марійки аж дві тітки...

У Петрикової бабусі народився хлопчик. Петрик радіє й питає маму:

  •  Це в тебе братик народився, мамо?
  •  Так, братик.
  •  А він мені братик?
  •  Ні, він тобі дядько. Ось підросте трошки, будеш носити дядька в дитячі ясла.

Петрик із того дива аж рота роззявив. Є в нього два дядьки — батьков брати.., так вони ж його, Петрика, на руки беруть, коли приїздять у відпустку з далекого Тихоокеанського флоту. А тут така дивина: дядьк на руках носити.

Зрадів Петрик: буде чим похвалитися. Це ж він один такий у першому класі. Ні в кого немає дядька такого малого.

Ледве стримуючи радість, побіг Петрик до школи.

А повернувся сумний, невеселий.

  •  Що там у тебе в школі? — турбується мати.
  •  Марійка аж двох тіток-близнят до дитсадка водить... А в мене один дядько...

Лелеки прилетіли

Мама каже: лелеки прилетіли, на крилах ключик від сонця принесли Відмикають тим ключиком великі золоті ворота, і сонце піднімається все вище й вище в небо. Розбуджує Дужі Громи в ярах. Прокидаються Дужі Громи, клекотять у хмарах, граються блискавками. Ось що приносять весною лелеки.

Вони живуть парами, мостять гнізда на хатах і повітках.

  • Куди це ви летите, журавлі? — питається Береза.
  •  У теплий край,— відповідають журавлі. — Зима наступає.
  •  Ой, зима, зима... — бідкається Береза. Вже й з мене листя осипається... Мабуть, далека й тяжка вам дорога, журавлі?
  •  Дорога тяжка,— відповідає найстарший журавель. — Та не дорога нам найтяжча.
  •  А що ж вам найтяжче? — дивується Береза.
  •  Найтяжче нам жити кілька місяців на теплій ріці. Називається вон Ніл. Немає там ніколи зими. Вічно цвітуть квіти...
  •  То чому ж там найтяжче? — ще більше дивується Береза.
  •  Бо то нерідна земля, каже найстарший журавель. — Бо немає таї тебе, білокора Березо.

Сонце зайшло на мороз

Був ясний січневий день. Сонце пригріло. Під дубом розтанув сніг. З-під кори виповзло сонечко та й гріється. Під яблунею заблищав струмок. Побачив горобчик воду, прилетів напитися. Напився й покупався. Стало йому холодно. Сів на гілці й гріється на сонечку. Обсушився, а вже й сонце заходить. Стало воно велике, червоне. Мо ковалі його тільки-що в кузні скували. І небо почервоніло, мов за обрієм пожежа, Уже й сонце зайшло, а пожежа горить, не згасає. Аж сніг на дахах став багряний. Кудись на захід полетіли чорні ворони. Кричать тривожно.

Завтра буде мороз. Заховався горобчик у тепле гніздо під стріхою. Сидить і думає: чи скоро настане тепле літо? А сонечко залізло під дубову кору й заснуло.

Рідне слово

Далеко на півночі, в холодних скелях, на березі Білого моря бився ; фашистами молодий солдат Микола Терен. Виріс він у степах Полтавщини,. на тихому Пслі.

У жорстокому бою він був тяжко поранений. Упав на холодну землі і знепритомнів. Узяв його на руки вірний друг, виніс із бою, приніс на руках у польовий госпіталь.

Лікар вислухав серце .похитав головою:тяжке поранення в груди,мабуть помре молодий солдат. Дали йому ліки, влили кров, та притомність не поверталася.

Коли це з сусідньої палати почулася пісня: «Ой, зійди, зійди, ясен місяцю...» Тихо стало в госпіталі, всі прислухалися до українського співу. Зворушився Микола, перейнявся тим хвилюючим струмом, аж ніби й очутився, наповнився живим духом. Ця рідна українська пісня й повернула притомність Миколі.

  • Де живе лелека — там щастя живе,— каже бабуся. Бо лелека — сонячний птах. Він зустрічає сонце вранці й проводжає його на спочинок увечері. На зорі лелеки піднімаються з гнізда й злітають високо в небо. Там радісно клекочуть — вітають сонце. А ввечері стоять над гніздом і дивляться на захід, Мама каже: То вони думають скільки ще днів ходитиме сонце так високо й коли почне опускатися.

Ось лелеки відлітають. Вони довго-довго кружляють над своїм гніздом. Прощаються зі своєю домівкою, із Україною. Обіцяють, що весною неодмінно прилетять.

Кошеня за пазухою

У класі тихо-тихо. Третьокласники самостійно розв'язують задачу. Марія Миколаївна підійшла до Зіни. Дивним здалося їй, чому це дівчина заглядає за пазуху, щось ніби перекладає там з місця на місце. Учителька аж зворушилася, як на неї глянуло маленьке- маленьке кошеня. Визирнуло, побачило вчительку й заховалось.

Марія Миколаївна лагідно торкнулась до Зіниного плеча й по- змовницькому підморгнула. Дівчинка зрозуміла: вчителька знає про її таємницю. Вона почервоніла, засоромилась, глянула вчительці у вічі. Марія Миколаївна приклала палець до вуст і похитала головою. Мовляв, мовчи. Зіна зраділа...

Наступного дня Марія Миколаївна відкликала Зіну в куток коридору й питає:

  •  Навіщо ти його вчора приносила до школи?
  •  Ой, пробачте... Не було нікого дома... а воно — боїться саме залишитись...

Чого! Чого!

У неділю рано-вранці Андрійко з матір'ю пішов на кладовище. Рік тому вони поховали бабусю. Часто ходили на її могилу, поливали квіти.

Тихо на кладовищі. Сіли мама з Андрійком на лавці біля бабусиної могили. Сходило сонце, щебетали пташки.

Недалеко від бабусиної — свіжа могила, на ній посохлі вінки, квіти, щ перетворились на сміття.

  •  Мамо, а чого на он тій могилі сміття лежить?
  •  Люди забули про ту могилу...
  •  Чого вони забули?
  •  Бо забули про людину, яку поховали.
  •  Чого ж вони забули про людину? — допитувався Андрійко... — Навіщо ж вони несли вінки й клали квіти?

Мати похитала головою й нічого не відповіла.

А хлопчик сидів і думав.

«

І як вона виросла на дорозі!

Зеленів луг. На ньому весною розцвітали квіти, літали метелики, гу бджоли. Луг пахнув медом, немов великий стільник.

За лугом — ліс. Щоб потрапити до лісу, треба було об'їхати луг.

Комусь спало на думку, навіщо об'їжджати так далеко? Можна ж через луг зробити дорогу.

І зробили. Широку, биту, курну. На її широкій сірій смузі нестало й сліду від трави й квіток.

Одного теплого весняного дня, коли над задумливим лугом у блакитному небі співав жайворонок, ішли дорогою двоє мандрівників На курній дорозі пахтіло жаром. І от дідусь зупинився, вражений. Він побачив на дорозі квітку. Зупинився й другий мандрівник — маленькі/ хлопчик. Вони не могли відірвати очей од квітки. Серед куряви вона здавалася чарівним, казковим острівцем.

  •  Як вона виросла на дорозі? — прошепотів хлопчик.
  •  Як вона збереглася? — прошепотів дідусь.

Чого сумувала мама

Одного разу до нас у гості прийшли з сусіднього села дідусь і бабус Не родичі наші, а добрі приятелі.

Мама запросила гостей до світлиці. Посадила їх за стіл, подала обі Того дня вона зварила борщ із курчам. Борщ був дуже смачний. А після борщу дала смаженої риби.

Дідусь і бабуся їли чомусь мало. І борщ залишився в їхніх мисках, і риби тільки трохи з'їли. Маму це дуже турбувало. Вона все питала:

  •  Чого ж ви не їсте, дорогі гості? Дідусь і бабуся запевняли, що воі не голодні.

Тільки тоді, як гості пішли додому, мама збагнула, чого вони мало їли. І за голову схопилась. Вона поклала на стіл білу паляницю й відрізала тільки дві маленькі скибки. Чому вона так зробила — мати н могла зрозуміти. Мабуть, заметушилась. А дідусь і бабуся з'їли по скибочці й посоромились просити, щоб мама ще відрізала. Ось чому вони мало їли.

Довго мама не могла забути цього неприємного випадку. Як тільки згадували ми той день, мама шарілася від сорому.

Розгубився

Дорогою ішов хлопчик. Він ніс відро з водою. Назустріч йому тупцяі старий. Він простяг руку перед собою й ціпком пробував дорогу.

«Це сліпий» — подумав хлопчик. Він ніколи не бачив цього дідуся в своєму селі. Задивився на нього й спіткнувся, вода вилилась на дорогу. Хлопчик злякався й відскочив мерщій убік, аж до тину.

Дідусь ступив, де розлилася вода, посковзнувся, втратив рівновагу упав. Помалу він звівся на ноги, потім знов нахилився, попробував рукою мокру землю й знизав плечима: звідки воно взялося?

Література

 

1.Гемзюк О.Р., Рябова С.І. Творчі завдання з української мови.4 клас.-Тернопіль. Навчальна книга.2003.

2.Ольга Сухомлинська «Свіжий вітер казки» Початкова школа,1990,№9.

3Савченко О. «Школа культури» Початкова школа,2006

Категорія: Мої файли | Додав: liliademed
Переглядів: 3496 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar